У Пантеоні видатних людей, гідних уславлення,

золотом викарбуване ім’я справжнього українця,

безкорисливого поборника української ідеї –

Василя Тихоновича Горбачука

Катерина Городенська

Василь Тихонович Горбачук – неординарна постать в українському філологічному світі, непересічна особистість у духовному просторі України другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Його лінгводидактичні студії добре знають і високо цінують учені-методисти, педагоги-словесники. Перша праця Василя Тихоновича “Склад і типи простого речення: методика викладання в середній школі”, що побачила світ 1959 року, стала настільною книгою вчителів української мови. Не меншим авторитетом користувалася й інша методична робота цього науковця – посібник “Уроки української мови у 8-річній школі (5–6 класи)”, опублікований 1966 року.

У колі основних методичних зацікавлень Василя Горбачука – диктанти як засіб навчання мови. Він удокладнено з’ясував проблему класифікації диктантів у методичній літературі. Усе це знайшло безпосереднє віддзеркалення в посібникові для вчителя “Види диктантів і методика їх проведення”, що вийшла друком 1989 року у видавництві “Радянська школа”. Вона не втратила своєї значущості й тепер, конкурує з найсучаснішими працями.

Етапним в історії української лінгводидактики став бібліографічний покажчик “Методика викладання української мови” (1945–1965 рр.), опублікований 1971 року.

У науковому доробкові Василя Горбачука, крім лінгводидактичних розвідок, є й лінгвістичні студії. Він мав стати ученим-мовознавцем, а не лінгводидактом. Та обставини склалися так, що колишній успішний випускник Львівського університету, якого захоплювала лінгвістична царина, змушений був узятися за дослідження методичних проблем.

А ще Василь Горбачук володів даром письменника. Не судилося йому стати майстром слова, і знову ж таки не з власної волі, а через переслідування радянським режимом. Про всі ці життєві перипетії йдеться в щоденниках, які вів майбутній професор. Як справедливо наголошує Анатолій Подолинний, його діарійне трикнижжя – “Мої вінницькі дороги: сторінки зі щоденника (1961–1966 рр.)”, “У вирі подій думок і тривог: фрагменти пережитого-передуманого (1966–1973 рр.)”, “Тридцять років на Донбасі (1973–2004 рр.)” – “своєрідне і вже ніби призабуте свідчення епохи”, “свідчення людини чесної, совісної, демократичної, доброї”, це “слово українця, який залежно від свого фаху і покликання найбільше переживає за стан української освіти і культури, долю рідної мови, за те, що в тодішніх умовах найбільше гнітилося і душилося” .

Науковий доробок Василя Горбачука, як уже було сказано, заслуговує високої оцінки, не лише не втрачає з плином часу актуальності, а й посилює її. Хочеться, однак, говорити не про це, а про діаруш, а він із тієї серії, яку залишили після себе Аркадій Любченко, Володимир Винниченко, Олександр Довженко, Остап Вишня. Систематичні нотатки Василя Горбачука відображають атмосферу радянської доби, філософсько-публіцистичні, наукові розмисли, інтимні переживання самого автора. Вони зацікавлюють людей різних смаків і вподобань. Осердям щоденникових нотаток є мовні проблеми в їхньому багатоманітті, наповнені глибинним змістом соціолінгвістичні роздуми, словом, те, що ятрило душу українського патріота Горбачука. Йому невимовно боліло, що “витісняється мова, нівелюється народність”, що “всяка спроба протидіяти цьому оголошується

-ізмом”, що “батько… говорить українською, а син – російською”, що його синові однолітки викрикують: “Чево ты хохлишь?”, що “торжество ленінської національної політики” виховує “якщо не національний індиферентизм, то вороже ставлення до українства”, що “українське стає синонімом архаїчного, сільського, колгоспного”, що членство в партії – “єдиний засіб самоствердження”, що “процес русифікації набрав уже всіх ознак руху у безвість, небуття” . Аналіз щоденника Василя Горбачука – предмет окремої розмови й не одного дослідника. Цей дискурс вирізняється оригінальністю змісту і форми. Науковці неодмінно гідно поцінують публіцистичний дар його творця.

Сьогодні шириться коло шанувальників праці всього життя Василя Горбачука – книги “Український повстанський рух на Берестейщині в середині ХХ століття”, яка з’явилася за три дні до відходу за вічну межу автора. В її основі – дитяче непідкупне захоплення від зустрічей із вояками УПА, котрі в 1943–1948 роках інколи навідували оселю Горбачуків, де їх щиро гостили, а вони віддячували господарям ніжною українською піснею. Розмова з цими сміливцями, їхня поведінка визначили подальші національно-патріотичні орієнтири юнака. Василя Тихоновича хвилювала доля кожного упівця, протягом життя він ретельно збирав відомості про них, щоб сказати своє слово про Українську Повстанську Армію.

Залишається тільки подякувати мудрому професорові Горбачуку за його публіцистично-художню правду, яка пробилася до людей. Сказали щире спасибі Василеві Тихоновичу ті, хто насолоджувався “Барвами української мови” – книгою, у якій уміщені поетичні та прозові тексти про красу, силу, мелодійність, нездоланність української мови.

Знайомишся з набутком Василя Горбачука і чуєш його голос: “Я працював з великою тривогою. Закінчую працю з почуттям величезного щастя (як наші предки закінчували літописи). Гадаю, що таке ж почуття охоплювало моїх давніх предків, тих рідкісних щасливців, яким після татарської навали вдавалось залишитись в живих і зберегти свою сім’ю.

Якщо книга йде між люди, то ніякий, навіть найгірший кінець не страшний”.

І це щиросердна правда… Її ніколи й ніщо не заступить…

Микола Степаненко,

доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України