Слово редакторів літературно-
культурологічного часопису
«Євшан»
Філологічний факультет Донбаського державного педагогічного університету − один із найбільших в університеті, де з повагою ставляться не тільки до наукових досягнень, але й до творчих пошуків як початківців, так і досвідчених майстрів слова.
Творчим кредо факультету можуть бути слова Монтеня: „Прихований талант рівноцінний бездарності”. Талановитих студентів на факультеті не бракувало. Яскравою сторінкою була і є поетична творчість Юлії Доброносової, Євгена Фролова, Ігоря Ціко, Наталії Шинкаренко, Майї Яривчик, Сергія Горбатенка, Наталії Лягуші, Катерини Бараненко, Катерини Груціної, проза Олександра Кулика, Євгенії Лубенець, Світлани Єжової, Лілії Чорної, Ольги Хоменко, Наталі Кірій, Юлії Коробки та інших. Тоді це були молоді й обдаровані початківці, які намагалися висловити свої почуття, переживання, мрії через слово поетичне чи прозове. Сьогодні більшість із них – це вчителі з певним досвідом, науковці, працівники різних сфер освіти й культури. Але зв’язки з рідною альма-матер вони ніколи не поривали, тому часто на сторінках літературно-культурологічного часопису „Євшан” можемо прочитати натхненні рядки наших випускників.
Ініціаторами творчих ідей та наставниками обдарованої молоді завжди були викладачі філологічного факультету. Ідея створення „Євшану”, а також вибір влучної назви належали тодішньому декану філологічного факультету, професору Василю Тихоновичу Горбачуку, який і до сьогодні є одним з активних дописувачів альманаху. Значний внесок у розвиток літературно-творчих здібностей студентів роблять викладачі кафедри української мови та літератури Микола Васильович Сіробаба (автор поетичних збірок „Non regredi”, „Повернення до тями”, „Осенева блискавиця”), Лариса Миколаївна Тищенко, Тетяна Василівна Полякова, Олена Володимирівна Колган та інші.
«Євшан» – саме так назвали свій літературно-мистецький альманах студенти та викладачі філологічного факультету Слов’янського державного педагогічного інституту в 1997 році. «Талановита молодь, майбутні вчителі української мови та літератури, котрі сьогодні знаходяться у творчих пошуках, та викладачі, для яких художня творчість є справою аматорською, умістили в першому числі цього видання свої поетичні та прозові доробки…” [„Євшан”, № 2, 1998].
Яка мета альманаху? Вона закладена в назві. Наведемо уривок із редакторського слова Василя Тихоновича Горбачука, уміщеного в першому числі «Євшану» (№ 1, 1997):
«Євшан – не лише милозвучне, але й сповнене якоюсь глибиною, притягальною силою слово, оповите романтичною аурою!
3 цією назвою пов’язана давня, записана вісімсот років тому в Галицько-Волинському літописі поетична легенда, у якій порушені такі вічні, неперехідні теми, як мінливість людської долі, трагічна розлука з батьківщиною, яку, особливо в біді, не годиться покидати й забувати, потяг людини до витоків та її синівський обов’язок перед своїм народом.
Наведемо тут лаконічну літописну оповідь. Цитуємо нашу древню історичну пам’ятку в перекладі на сучасну українську мову (див.: Літопис руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 368–389).
Великий київський князь Володимир Мономах, дбаючи про безпеку держави, зробив ряд успішних походів проти половців, які до цього часу часто нападали на південно-східні землі Русі, грабували, пустошили їх. За це князь «погубив поганих половців, вигнав хана їхнього Отрока в Обези, забравши половецьку землю всю, пив золотим шоломом воду із Дону». Залишився на батьківщині, у половецькому краї, брат Отрока хан Сирчан, з яким «остався один лише музика Ор». Хан переховувався на Дону під виглядом простого рибалки, наражаючись щодня на небезпеку бути викритим і тільки «рибою живлячись».
Втікач же хан Отрок разом із багатьма половцями, що його супроводжували, зажив у свого тестя, грузинського царя, безтурботно, спокійно, проводячи дні в розвагах, поступово забуваючи свою далеку й знедолену батьківщину.
Пройшов час. Князь Володимир Мономах, завойовник половецької землі, помер, захиталась і ослабла міць самої Русі, з’явився шанс для упокорених звільнитись, здобути незалежність.
Послав хан Сирчан музику й співака Ора з половецької землі в Обези (Грузію), щоб намовити Отрока-втікача з бойовою дружиною повернутись. Споряджаючи посланця в далеку путь, хан вклав у його дорожню торбину жмут степового полину і велів передати Отрокові такі слова: «Володимир уже вмер. Так вернися, брате, піди в свою землю». При цьому порадив: «Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, – дай йому понюхати зілля, що зветься євшан».
Подолавши далеку й небезпечну дорогу, Ор зустрів Отрока, зробив усе, як велів Сирчан: передав йому сказані братом слова, проспівав половецьких пісень. Однак «той не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав йому Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». – «І прийшов він, – говорить літописець, – у землю свою».
Ця розповідь подана на початку Галицько-Волинського літопису і звучить вона як заспів, заклик бути вірним батьківщині незалежно від обставин. Чи насправді мала місце якась подібна до описаної бувальщина, невідомо. До речі, подія ця записана аж через сто років після походів Мономаха й не в значно ближчому до половців стольному граді Києві, а в далекій Галичині. Проте легенда буває реальнішою за саму дійсність, бо виражає якусь глибинну сутність певного явища.
Тут йдеться нібито про чужинців, більше того – ворогів Київської Русі половців. Проте це давній і поширений у казках, легендах прийом – виражати якусь ідею, розгортати сюжет на прикладі подій «у тридесятому царстві», «у сімдесят сьомій державі». Класики світової літератури також цим користувались – згадаймо хоч би шекспірівські образи Гамлета (датчанин), Отелло (негр) тощо. Для вираження цілком конкретної й актуальної для підросійської України початку ХХ століття ідеї Леся Українка використовує персонаж із давньогрецької міфології – Кассандру.
Підкупляє, захоплює благородна громадянська позиція літописця: подати як приклад для наслідування людяні риси навіть у противника!
Ця високого морального звучання легенда зворушувала серця не одного покоління українців, особливо тих, які, гнані завойовниками чи під тиском інших обставин, опинялись за межами своєї батьківщини. Ось чому й зараз образ євшану відомий кожному свідомому українцеві в далекій, як прийнято тепер говорити, діаспорі, зокрема в США й Канаді. Наприклад, у Канаді функціонує навіть Yevshan Corporaion. У нас же, на жаль, на нашій землі, де історична пам’ять викорінювалась, підростаюче покоління не знає цього сказання. Здобувши незалежність, намагаючись повернути наших «блудних синів» до національних витоків, шукаємо опори й підтримки і в минулому. Яким «приворотним зіллям» (євшаном) повернути в лоно своєї спільноти тих, що забули мову, зрікшись таким чином свого роду?
Не випадково будителі нашої національної свідомості часто звертались до цієї легенди, подавали свою її інтерпретацію. Так, Іван Франко у поемі «Ор і Сирчан» (вперше надрукована в 1915 році) значно поширює літописний сюжет підказаними творчою уявою письменника епізодами, які служать для підтвердження того, що «лиш боротись – значить жити».
У статті «Найстарша українська народна пісня» Каменяр із захопленням пише: «У чудовому фрагменті про половецького співця Ора... і ліричне піднесення, і драматизм, лаконічна й енергійна мова, що звучить, наче військові сурми».
За літописним сюжетом написав оповідання «Отрок» (1897) брат Лесі Українки – письменник та вчений Михайло Косач. Тему цю опрацьовували М. Вороний, Л. Мосендз та ін.
Відмітимо, що в поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля» (1899) та в однойменному оповіданні (опублікованому в 1941 році) широко відомого в еміграції українського письменника, який жив у Чехословаччині, Леоніда Мосендза розгорнута інша, ніж у літописі, версія, а саме – перебування хана Отрока в київському полоні і його таємна втеча із співцем Ором із Києва в землю половецьку.
Уривком із поеми «Євшан-зілля» Миколи Вороного хотілося б завершити нашу розповідь:
Україно! Мамо люба!
Чи не те з тобою сталось?
Чи синів своїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?
Де ж його євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,–
Шлях у край свій повороту?!
Дорогий читачу! Ви зрозуміли, які наміри й надії покладаємо на видання під такою назвою. 3 іншого боку, ця назва личить ще й тому, що живемо саме в «євшанному» колись степу, саме тут, на Донеччині, відшуміли описані в легенді події» («Євшан», 1997).
З висоти дня сьогоднішнього з приємністю можемо стверджувати, що мрії та надії, які були підґрунтям альманаху в 97-му не залишилися віртуальними. Упродовж 17 років на сторінках альманаху друкувалися й продовжують зацікавлювати читачів студенти, викладачі та колишні випускники філологічного факультету. Добрі традиції „Євшану” на філологічному факультеті підтримувалися й підтримуються завдяки кропіткій праці деканів С.М. Швидкого та Н.І. Овчаренко, представників редакційної ради часопису В.Т. Горбачука (почесний декан філологічного факультету та головний редактор часопису з 1997 по 2002 рр.), В.Ф. Півня (головний редактор „Євшану” з 2002 року по 2011 рік, автор численних поетичних збірок, мистецьки обдарована людина), В.С. Щербатюк (на сьогодні – головний редактор), О.В. Колган (креативний редактор), що й зумовлює позитивний імідж нашого факультету та університету.
З легкої руки наставників «Євшану» значна кількість дописувачів часопису вже стали авторами власних поетичних чи прозових збірок. Так, лірична Майя Яривчик має дві поетичні збірки: «Перший дотик» (2002) і «Сезон печалі» (2006); новатор у поезії – Сергій Горбатенко – «Афекти» (2003) та «Зелені яблука» (2006); романтична Світлана Єжова – автор двох новелістичних збірок – «Перетин паралелей» (2004) та «Нагий янгол» (2006); «сентиментально-романтичний і, водночас, аналітичний стиль» (В. Півень) властивий прозовій збірці Олександра Кулика «Мозаїка життя» (2005); збірка прози та поезії «Сльоза в росі» Наталі Лягуші побачила світ у 2005 році; своєю неповторністю й багатогранністю вражають поетичні збірки Катерини Бараненко – «Так просто про все і про тебе..» (2010 – у співавторстві з В. Щербатюк) та «Плетиво Намист» (2012) тощо.
Зазначимо, що постійною рубрикою часопису є «Наш вернісаж», де студенти та викладачі представляють на суд читачів оригінальні фотографії та малюнки. Своє уявлення реалій буття намагалися передати у художніх полотнах Ірина Новікова, Олена Гербач, Ольга Хоменко, Оксана Ткаченко, Вікторія Федорчук, Вікторія Чабанова, Дарина Мацюк; у графічних композиціях Ольга Легких, Дарія Дерев’янко, Олена Оксанюк, Світлана Масич, Майя Яривчик, Тетяна Малишко та ін. Значний внесок у поширення й розвиток студентського мистецького таланту зробив колишній редактор видання Володимир Федорович Півень, малярські твори якого часто слугували обкладинками та ілюстраціями часопису.
Хоча «Євшан» кілька разів змінював жанрове потрактування (від літературно-мистецького альманаху до літературно-культурологічного часопису), проте, як свідчить народна мудрість, від зміни назви суть не змінюється. Тому віримо, що знані традиції не втратять своїх послідовників і в подальшому часопис «Євшан» знайде нових дописувачів, творчо обдарованих людей, які даруватимуть усім натхненні рядки, диктовані самим життям.
Запрошуємо всіх до співпраці! Чекаємо на нових авторів! З мистецькими творами та пропозиціями щодо покращення формату часопису звертайтеся на кафедру української мови та літератури Донбаського державного педагогічного університету (Щербатюк Вікторія Станіславівна, Колган Олена Володимирівна).